Знаю-знаю. Однойменний фільм з Джулією Робертс був про Італію, а не про Іспанію, але необхідність змінити клімат, оточення, їжу, мову і себе в мене була така ж сильна, як у неї. До Мадриду я полетіла одна. Свідомо. Це була моя перша подорож наодинці з собою. Несподівано куплені квитки на літак подарували мені такі ж несподівані емоції, ситуації і людей. Мадрид став для мене містом-викликом в усіх сенсах. Але про все по-порядку.
Іспанія – країна сонця, музики та красивих людей. Останнє я помітила відразу, тільки сіла в літак Варшава-Мадрид. І навіть жахіття турбулентності не здавалися такими страшними, бо поруч посміхався і жартував бортпровідник Хав”єр – двометрового зросту кароокий брюнет. Ах, ці іспанці 🙂 А пролітали ми над такою от красою, яку я відразу впізнала. Альпи!
Мадрид
Приземлились ми в аеропорту Мадрида десь біля 16.00. Далі потрібно було якось дістатися до самого міста. Можна це робити кількома способами. Я ж вибрала найдешевший і найшвидший – метро.
Метро в Мадриді має 12 гілок, що охоплюють практично все місто. Ось так виглядає мапа (картинка клікабельна).
Переходи від станції до станції – багаторівневі, тому дуже легко зорієнтуватися, але дуже легко й загубитися, коли звернеш десь не в той бік (я це вже знаю:)).
Так от, аби доїхати до центру від терміналу Т1 потрібно перейти до терміналів Т2 і Т3, керуючись вказівниками (з терміналу виходити не потрібно). Купуємо квиток в автоматі (картка або готівка) за 1,50 євро і так званий “airport supplement” за 3 євро. Останнє купуєте, бо аеропорт знаходиться за межами міста. Ніхто наявності цього “supplement” не перевіряв, але ризикувати якось не хотілось. Якщо збираєтесь багато їздити, то вигідніше купити квиток на 10 поїздок. Сідаєте на рожеву лінію в бік центру (це не початкова станція, тому уважно вибираємо напрямок). До речі, коли купуєте квиток – мусите вписати кінцеву станцію подорожі. Я їхала до станції Acacias, а тому мені треба було змінити рожеву лінію на синю, а синю на зелену. При переході на зелену лінію я звернула не до ескалатора, а в сторону зеленої таблички зі словом Salida.
Вчіть іспанську, таваріщі, щоб не лоханутись так, як я і знайте, що це слово означає не назву станції, а “вихід”, а ще краще – просто не поспішайте і уважно читайте вивіски.Пригадую подібну ганебну ситуацію зі свого досвіду, коли кілька років тому в франкомовному Тунісі я думала, що двері з табличкою sortie – це туалет. Так от, salida, sortie i exit – це не завжди те, що вам здається 🙂
Квартира мого хоста Франсіса – фотографа, меломана і знавця візуального мистецтва, якого я знайшла за допомогою чудового ресурсу couchsurfing.com, знаходилась тут же, недалеко від метро, на останньому поверсі і з кімнати можна було вийти прямісінько на величезну терасу з квітами, лежаками і неймовірними краєвидами Мадриду і нічного неба. Мені дісталася кімната, що від підлоги до стелі була заставлена полицями з вінілом і книжками з історії мистецтва. Це був мій дім на 2 ночі,справжній дім, на кухні якого я варила перший в історії цієї квартири український борщ.
Мій перший вечір в Мадриді ще раз підтвердив, що випадкових людей в моєму житті немає, бо коли ми сиділи в кнайпі, де барменом був ну просто прототип Джека Горобця, я думала, що все це відбувається не зі мною. Найкращий друг мого хоста Дієго – хороший друг і колега режисера Педро Альмодовара, що працював з ним не в одному фільмі, а ще він винахідник нового типу фоторгафії – соляріграфії, де за допомогою звичаної банки з-під пива, фотопаперу і терпіння можна зафіксувати рух Землі навколо Сонця. Ось тут можна про це почитати і подивитись результати: solarigrafia.com
Мадрид запам’ятається мені нашими вело-мандрівками, натовпами людей, які постійно норовили вскочити мені під колеса (з велодоріжками там – приблизно так, як у Києві, тобто ніяк), знайомством з цікавими особистостями, паельєю і музеями. Про останні – детальніше, бо Мадрид – це не просто музейне місто, це місто, яке робить мистецтво доступним для усіх. Так, багато музеїв – безкоштовні, а інші мають або безкоштовні дні, або щодня дають кілька годин задармо.
Так званий “золотий трикутник” музеїв Мадриду – це Музей Прадо, Музей Тиссен та Центр мистецтв Королеви Софії.
Музей Прадо. Найбільш сильне враження на мене справили роботи Гойі та Рембрандта, а ще цікаво було подивитись як формували свій стиль двоє з найвідоміших іспанських художників – Пікассо та Далі – тут знаходяться їх перші роботи, нерозрекламовані. А ще саме тут знаходиться напевно найвідоміша картина Пабло Пікассо – Герніка – величезне, на усю стіну зображення війни.
Вхідний квиток коштує 8 євро, але щодня з 18 до 20 до музею можна потрапити безкоштовно.
Музей Тиссен. В Тиссен я так і не встигла, але на моє щастя у Прадо до вересня триває виставка Базельського музею, що дало мені можливість побачити роботи відомих художників, які я навіть не очікувала побачити. Тому була там практично увесь день і зустріла багато “знайомих”, які вживу виглядають абсолютно(!) не так, як на репродукціях у моїх альбомах. Цей музей – це одне суцільне враження!
Центр мистецтв Королеви Софії – музей сучасного митсецтва. Сам музей схожий на космічну обсерваторію. На горішній поверх вас підніме прозорий скляний ліфтт (такий, як у фільмі “5 елемент”), з якого видно півміста.
Безкоштовний вхід – щодня з 16 до 20.
Варто побачити також Королівський палац. Думаю, подивитися на нього ззовні буде більш, ніж достатньо. Я, наприклад, вже втомилася від однотипних золотих оздоб, меблів і килимів. А от прийти до палацу ввечері, коли тут немає туристів і білі мережані стіни освітлені жовтим світлом ліхтарів – дуже навіть варто.
Кафедральний собор – не найбілший в Іспанії, але доволі красивий.
Ось так ці дві споруди виглядають з набережної, якою дуже раджу прогулятися і подивитися на захід мадридського сонця.
Міський парк з кришталевим палацом та єдиним у світі пам’ятником дияволу – це перше місце куди ми поїхали. Поки Франсіс грав у хокей на роликах, я гуляла і слухала вуличних музик. Вони тут справді на кожному кроці. Різноманіття від так званої “іспанської гітари” до джазу, блюзу, фолку, ірландської музики і навіть якогось біт-боксу.
Символ Мадриду – ведмідь, що зриває мандарин з мандаринового дерева. Ведмедів я тут не зустрічала, а от мандарнові дерева ростуть прямо на вулицях міст по цілій Іспанії. Кажуть, що мандарин давним-давно в Іспанії не було, а символ вигадав тодішній король. Вигадав то вигадав, тепер не можна було впастив бруд кололівським ліццом. І щоб догодити королю або не поплатитися головою, потрібно було ці мандаринові дерева привезти й посадити. Отак. Кабальєро сказав – кабальєро зробив.
А ще варто зайти на головний залізничний вокзал – він тут же, в центрі. Там, де на Київському вокзалі продають київські торти і магнітики, у Мадридському цілий рік зеленіє ботанічний сад зі ставочком і живими черепашками. Смердить жахливо, але гарно і незвично 🙂
Мій хост показав мені ще одне дуже круте і нетуристичне місце – такий собі внутрішній дворик. Мешканці навколишніх будинків вирішили зробити собі під вікнами таку от рекреаційну зону. Там є дитяча площадка, щось типу місця для шашлика, але насправді – це діюча піч, альтанки і навіть грядки з якимись експериментальними еко-рослинами. Приємно здивували мене дві речі. По-перше, це була ініціатива самих мешканців, яку вони реалізували разом і власноруч. По-друге, це подвір”я абсолютно відкрите для охочих там посидіти.
На третій день я вирушила в Толедо. Ну як вирушила, точніше – нервово вскочила до автобусу за хвилину до відправлення, а все тому, що автобусних станцій, з яких відправляються автобуси до Толедо – дві. За 18 хвилин до відправлення тьотя в віконечку мені говорить, що соррі, але цей автобус їде з іншої станції і я ніби навіть встигаю, бо там всього 4 станції метро. Але тьотя не розуміє, що: в мене за плечима важкий рюкзак, до метро ще треба добігти і головне – я вже одного разу заблукала. До речі, якщо хтось буде їхати до Толедо з Мадриду, то варто знати, що автобуси (тільки різних перевізників) туди їдуть з обох станцій щопівгодини, але в мене був завчасно куплений квиток в 2 боки (так вийшло трохи дешевше) з конкретного вокзалу. Влетівши на потрібну автостанцію за 4 хвилини до відправлення я побачила, що автобуси до Толедо відправляються одночасно з двох різних платформ у двох різних кінцях вокзалу і щось там ніби написано в квитку, але, звичайно ж, іспанською. Ні, ну не може бути все так просто і якщо пригоди, то по-хардкору. Вскочила. Віддихалась. Їду.
Толедо.
Толедо – одне із тих міст, куди хочеться приїжджати знову і знову. Місто, де використовувати мапу – це моветон, бо тут потрібно загубитися. Це місто чимось нагадало мені мій улюблений Брюгге: форма, вузькі вулиці з кольоровими вітринами, річка, що прорізає міські мури, бруківка, архітектура, маленькі, але продумані деталі оздоби, концентрація старовинного і культурного, а нове і повсякденне – десь там, поза.
“Зустрінемося біля брами Bisagra. Її дуже легко знайти, тільки запитай”,- написав мені мій місцевий хост Гілль. Виявилось, насправді дуже легко (не беручи до уваги дівчинку, яка шарахнулась від мене, як від божевільної у відповідь на моє “дуюспікінгліш?”). Тут же знайшла інфо-пункт, де взяла мапу, якою жодного разу не скористалась.
Толедо – дивовижне місто, де поєднуються існування трьох культур – християнської, мусульманської та іудейської. Хотіла красиво написати, що мирно поєднуюттся, але кількість крові, котру було пролито за можливість володіти містом у давні часи – свідчить трохи не про те. Справа в тому, що Толедо, побудоване на скелястій горі і оточене глибокими урвищами та річкою, було природнім неприступним бастіоном. Такий собі природний захист.
І до сьогодні збереглися міські мури з кількома в”їздними брамами, через які можна було потрапити в місто
Зараз в архітектурному комплексі міста поєднуються арабська та європейська архітектура, а також є, як на мене, унікальний іспанський єврейський район, який абсолютно відрізняється від, приміром, Казімежа в Кракові, але водночас має щось спільне, власне єврейське. А бруківка і стіни оздоблені такими от деталями на тему:
В межах старого міста мешкає всього 5 тисяч осіб, але якщо рахувати і нове місто, то населення буде вже близько 300 тисяч. Але цікаві місця є не лише в межах старого міста, а й за бастіонами. Місто було столицею вестготів та Кастилії і кожен правитель хотів збудувати собі “дачку” десь поблизу. Ось таких літніх резиденцій навколо міста є кілька.
В самому ж місті знаходиться неймовірної краси кафедральний собор з дуже скромним входом, зважаючи на специфіку міста.
А ще тут дуже люблять Сервантеса
Ну і куди ж без Ель Греко?
Власне, одна із головних туристичних атракцій міста – музей Ель Греко. Але я не ходила. Чесно кажучи, я не є його великою фанкою, а тим більше було критично мало часу, аби побачити саме місто.
Мій хост працює в департаменті збереження культурної спадщини і працює гідом по Толедо, а тому я мала унікальну можливість розпитати про все місцевого і ще й професіонала. Питати я люблю, а тому розмова не обмежилася лише Толедо: розмовляли про іспанську конкісту, корриду і Луїса Буньюеля, фестивалі фільмів якого організовує Гілль. Ну от, ще один іспанський кіношник 🙂 Щастить мені.
Особлива цікавинка Толедо – відкриті ескалатори, якими можна виїхати з підніжжя міста на саму гору. До речі, саме місто – це прекрасний тренажер для ніг. Не уявляю, як тут люди їздять велосипедами 🙂
Сидіти на найбільш прекрасному, але найбільш туристичному місці в Толедо (коли навколо нема туристів!), їсти місцевий сир кількамісячної витримки (бггг, як звучить)), запиваючи це місцевим вином кількарічної витримки і не могти навіть зробити фото, аби не зіпсувати цю чарівну атмосферу, коли іспанський день пререходить в іспанську ніч – чи могло бути більш прекрасне завершення вечора?
Як виявилось, могло – похід до локальної кнайпи – місця зустрічей місцевих інтелектуалів, де збирається різношерстна публіка: музиканти, художники, поети. Наповненням і виглядом це місце нагадало мені київський Купідон. Чи то так подіяло смачне іспанське вино, чи товариство виявилось зі мною на одній хвилі, але саме там я вперше почала розмовляти іспанською. Як вміла 🙂
А ще там можна було лишити афтографи на дошці. Я не була оригінальною, всюди це пишу 🙂 а іспанці намалювали сердечко між Києвом і Толедо після мого годинного лікбезу про ситуацію в Україні. Mission completed.
Чула і читала, що Толедо – це такий собі one-day-trip і дня абсолютно вистачить, аби все подивитися. Зі свого тепер досвіду скажу, що ні. По-перше, абсолютно обов’язково потрібно лишитися на ніч і побачити нічне Толедо, по-друге, аби обходити та об”їздити все довкола Толедо потрібно ще + 1-2 дні.
Коли ми вночі поверталися додому, то знову (знову, бо в Мадриді ми на них теж натрапили) зустріли ЇХ. Семана Санта (Semana Santa) – передвеликодня вулична процесія. Але оскільки я і їхала пізніше до Малаги для того, аби побачити це дійство, бо там воно найбільш масштабне, то детальніше про це – в андалузькій частині моїх пригод. Але в чарівному Толедо це має свій шарм, коли просто втискаєшся в стіну, щоб тебе бува не підпалили свічником чи не знесли кількаметровим Ісусом.
Наступного дня Гілль пішов на роботу і лишив мені ключ від квартири. На моє запитання чи не боїться він отак лишати ключі незнайомим людям, він відповів: “В мене вдома немає діамантів. Єдина реальна цінність в моїй квартирі – це книжки, але я сподіваюсь, що їх не вкрадуть”. Тоді я знову і ще раз почала вірити в людей. До речі, в іспанії мені явно щастило на цікавих людей із книжковоми полицями і квартирами з терасами, бо коли я прокинулася, то побачила таке:
Аби доїхати до Малаги, мені потрібно було знову повернутися до Мадриду. Мій золотий мадридський хост вже чекав мене з обідом та ідеями куди піти.
Коли ж я розказала про свої пригоди з вокзалами і автобусами до Толедо, Франсіс вирішив не ризикувати і особисто завіз мене на авто на потрібний вокзал і запакував до потрібного автобусу.
Частина перша моїх іспанських пригод закінчилася. Muchas gracias за все!
yulitravel 